0:00
0:00
Astrounat Brázda
Odvaha nejen číst

Rozhovory18. 4. 202216 minut

ЗЛО НЕ АБСОЛЮТНЕ, ДОБРО ПЕРЕМОЖЕ

Ексклюзивне інтерв'ю з першою леді України Оленою Зеленською

Vzhledem k tomu, že je v Česku na tři sta tisíc uprchlíků, rozhodli jsme se rozhovor s první dámou Ukrajiny, který přináší nový Respekt, nabídnout zdarma v originále. У зв'язку з тим, що в Чехії близько триста тисяч біженців, ми вирішили безкоштовно надати мовою оригіналу інтерв'ю з першою леді України.

Після початку російської агресії проти України Олена Зеленська зі своїми дітьми стала для росіян мішенню номер два. Одразу після свого чоловіка, президента України Володимира Зеленського. Як вона відзначає в інтерв’ю для „Respekt“, спочатку людина сприймає таку інформацію як залякування, як поганий конспірологічний сценарій. „Але коли ми всі побачили як зловмисники вбивають наших дітей, розстрілюють цілі сім’ї, ґвалтують жінок – стало зрозуміло, що Росія здатна на все“, – каже Олена Зеленська. Інтерв’ю з Першою леді України відбулося в письмовій формі, оскільки з міркувань безпеки особиста зустріч не була можливою.

Reklama

Що на практиці означає бути дружиною Президента країни, де триває війна?

Бути дружиною президента відповідально. А бути дружиною президента держави, в якій іде війна - особливо відповідально. Водночас я не припинила бути просто дружиною і просто матір’ю. Але переживання і захист своєї власної родини не можуть бути єдиною турботою зараз.

Моя команда і я щодня стараємось працювати, щоб допомогти маленьким українцям опинитися у безпеці. Так утворились «рейси життя», в яких ми спільно з МОЗ, лікарями львівської дитячої лікарні, міжнародними медичними експертами, волонтерами та благодійниками евакуюємо дітей з онкологічними захворюваннями зі Львова до Європи, щоб вони продовжили війну із хворобою.

Також я активно долучилася до питання евакуації дітей сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування та дітей з інвалідністю до безпечних міст Європи, де їм будуть надані належні умови та догляд.  І ще одна місія для мене — донести всьому світу, що в Україні йде справжня війна, вбивають тисячі дорослих і маленьких. Я продовжую закликати все міжнародне співтовариство — не мовчати.

Чи помічаєте Ви якісь зміни всередині себе під тиском зовнішніх обставин?

Кожен із нас відкрив у собі здібності, про які й не знав. Ми стали сильніші, це точно. Я так само. Проте не такою ціною хотілося б здобувати силу.  Під час війни кардинально змінюється бачення світу – розумієш, що те, що вчора тебе хвилювало – дрібниці, і під час справжніх нинішніх проблем немає жодного значення. Починаєш знову, як дитина, радіти звичайним буденним речам. Так, як і у будь-якої людини, іноді емоції можуть брати верх. Але, як і кожен із нас, розумію, що нам не можна падати духом. Важливо пам'ятати, що, на відміну від російської армії, у нас є мотивація – ми захищаємо власний дім і близьких від нападників. Ця мотивація ніколи не вичерпається.

Яке враження з Вашого життя чи подія підготували Вас до цієї ролі, до якої Ви, мабуть, ніколи не прагнули?

До війни неможливо підготуватись морально. Скільки б ти не бачив фільмів чи не читав книжок. Що б із тобою не траплялося у мирному житті – до війни це ніяк не готує. Бо в мирному житті горе і випробування розсіяні. А на війні – тотальні. До цього неможливо бути готовим.

Головне, що до відсічі готові були наші військові. Вони спинили і щодня спиняють навалу. А Українці продовжували вірити в збройні сили та керівництво своєї держави та кожен на своєму місці продовжував робити те, що підіймає дух та наближає нас до перемоги.

Беручи до уваги все те, через що Ви пройшли останнім часом, чи є щось таке, що Вас і в цій ситуації здивували чи шокувало? 

Найстрашнішим відкриттям для мене стало те, наскільки жорстокими можуть бути люди (ми думали, принаймні, що вони – люди). Як вони можуть втрачати людське обличчя та творити такі звірства. Виявилося, що дна немає. Не можна говорити про Бучу, Маріуполь чи Охтирку,Краматорськ без сліз. Весь світ побачив ці фото розстріляних мирних. І доки Росія твердить що все це фейк – щодня з’являються історії, де люди з жахом впізнають  вбитих своїх родичів. Ми збираємо їх всі. Бо кожне життя і кожна загибель важливі. Ми хочемо покарання для вбивць.

Знаєте, найстрашнішими епізодами в історії для мене завжди були вбивства мирних – у Києві є Бабин Яр, де нацисти за другої світової знищили беззахисне єврейське населення Києва. Здавалося, страшніше нічого бути не може. І ось все повторюється у нас на очах. Я не можу повірити, що такий жах може відбуватися у центрі Європи у ХХІ столітті.

Ваш чоловік особисто спілкується з різними світовими політиками. Чи контактуєте Ви з першими леді інших країн?

Більше того – наша співпраця була закладена ще в мирні часи. Лише у серпні 2021 (за день до 30-річчя нашої Незалежності) ми провели перший київський Саміт Перших Леді та Джентльменів світу – і ось тепер саме ця спільнота активно допомагає нашим людям за кордоном. Одна з причин, через яку минулого року я ініціювала саміт,було бажання створити нову міжнародну платформу співпраці на рівні перших леді та джентльменів та показати світу, який потенціал та силу голосу мають подружжя глав держав. Часто вони залишаються в тіні, та стають об’єктами обговорення їхньої зовнішності та вбрання, але при цьому багато з перші леді мають вплив у гуманітарних питаннях та втілюють велику кількість проектів в рамках своїх країн. І ось тепер, завдяки об’єднаним зусиллям під час минулорічного саміту, саме ця спільнота активно допомагає нашим людям за кордоном.

Olena Volodymyrivna Zelenska
Olena Volodymyrivna Zelenska

Перші Леді Польщі, Франції, Німеччини долучилися до евакуації наших дітей на лікування за кордон. Перша Леді Литви надає колосальну підтримку українським жінкам та дітям, які виїхали до Литви, в той час як їхні чоловіки служать в Збройних силах України. Перші леді Латвії, Австрії поруч зі своїми чоловіками президентами постійно відвідують масові акції на підтримку України та розповсюджують правду про те, що відбувається. І це лише кілька прикладів дуже конкретної співпраці та допомоги. З перших днів я на зв’язку з багатьма першими леді, з якими ми координуємо діяльність як щодо боротьби на інформаційному фронті, так і щодо конкретної допомоги українським жінкам та дітям, які були вимушені виїхати закордон.

Разом із першими леді думаємо зараз над великою проблемою дітей із аутизмом – їх також багато зараз опинилося за кордоном. Для них це більший стрес, ніж для решти дітей, бо вони дуже залежать від звичних речей. В той час, як все для них тепер різко помінялося. Тож треба прискорити їхню соціалізацію якнайшвидше. А для цього – спростити підтвердження їхніх діагнозів за кордоном. Я рада, що в Чехії це питання знаходиться під контролем Національного інституту з питань аутизму, який допоміг вже понад 80 особливим українським дітям та їхнім мамам і планує допомагати й надалі.

Ніхто не може бути наперед впевненим, що буде хорошим воєнним лідером і героєм. Наскільки сильно Вас у цьому контексті здивував Ваш чоловік? 

Я завжди знала, що у скрутній ситуації для нього не існує варіанту здатися та втекти. Він повсякчас був надійною опорою для нашої сім'ї, а зараз – для цілої України. Бачу як самовіддано та важко він працює зараз. Така ж сама відданість своїй справі у нього була й до 24 лютого. Тому,коли почалась війна, я ні на хвилину не сумнівалась, що він здатен повести за собою.

Що для Вас стало найбільшим відкриттям, якщо говорити про Вас особисто, про Вашого чоловіка, про українське суспільство і про людей загалом у цій новій ситуації?

Не було жодного відкриття. І я вважаю, що це - чудово. Він саме такий, як завжди - надійний, цілеспрямований, впертий. Також пишаюся нашими людьми, їхньою стійкістю. Без сумніву, ця війна дуже згуртувала українців. Наші цінності викристалізувались, ми точно знаємо, за що боремося. І звісно, я дізналася, які неймовірні люди живуть у сусідніх країнах, взагалі за кордоном. Відкрити свій дім для незнайомців у скрутну хвилину — це акт самовідданості та безкорисливості.

Мене розчулила історія про дев’ятирічну дівчинку Ярославу з Києва, що страждає тяжкою формою ДЦП та епілепсії і є прикутою до ліжка, яку чеські медики та представники благодійних організацій вивезли спеціально надісланим автомобілем швидкої з України до міста Пардубіце. Існувала загроза, що через постійні бомбардування української столиці дівчинка може залишитися без ліків, від яких залежить її життя. Завдяки небайдужим чехам вона та її молодший братик сьогодні вже у безпеці. Я щиро вдячна усім, хто долучився до цієї доброї справи. Сподіваюся, що згодом, після нашої перемоги, український народ зможе відплатити своїм європейським братам такою ж гостинністю у відбудованій Україні.

Ми були в Україні за п’ять тижнів до початку війни, бачили там багатьох людей, які готувалися до бою. Чи вірили Ви тоді, що Росія справді нападе на Україну, чи все ж були певні сумніви? 

Я завжди намагаюся вірити у здоровий глузд, тому до останнього важко було допустити можливість настільки безглуздого нападу. Я підсвідомо розуміла, що в якийсь момент українському народу доведеться боротися за свої цінності, але не очікувала, наскільки жахливою і нелюдською буде ця війна та поведінка російської армії.

Чи пригадуєте Ви ту ніч, коли росіяни напали? Ви спали? Як Ви дізналися про початок війни?

Це було біля 5-ї ранку. Мене розбудили вибухи. Точніше, я не одразу зрозуміла, що це. Однак чоловік вже не спав. Він сказав – «почалося». І поїхав на роботу.

Якою була Ваша перша думка в цей момент?

«Наше життя вже ніколи не буде таким як раніше» - ось що я думала. Ніколи… слово, яке я ненавиджу.

Ваш чоловік невдовзі сказав, що Росія відправила декілька угрупувань, які отримали завдання вбити його. Мішенню номер два він назвав свою сім’ю, тобто Вас і Ваших найближчих. Як Вам живеться з цієї інформацією?

Спочатку така інформація сприймалася як залякування, як поганий конспірологічний сценарій. Але коли ми всі побачили, як загарбники вбивають наших дітей, розстрілюють цілі родини, ґвалтують жінок  -  зрозуміло, що Росія здатна на все. Нічому нелюдському я вже не здивуюся. Ми усі під прицілом – не важливо, президентська це родина, чи звичайна. Страшно кожного дня за жителів Маріуполя, Харкова, Чернігова, Донеччини, Луганщини, за тих, хто кожен день бореться за життя, за тих, кого розстрілюють на вулиці та у власних домівках – просто тому, що вони живуть на своїй землі.

Ви говорите з дітьми про те, що відбувається? Як вони сприймають сучасну ситуацію? 

З дітьми зараз обов’язково треба говорити, давати їм можливість висловлювати свої переживання. І діти все розуміють дуже по-дорослому. Вони ніби стали старшими за ці дні. Вони усвідомлюють, що українці борються за саме своє право на життя. Я була здивована тим, які зібрані та дисципліновані діти були у перші дні. Якось, втомлена, я заснула і не почула сигнал повітряної тривоги. І тоді саме син мене розбудив.

Чи дозволяєте Ви дітям користуватися інтернетом? Не боїтеся, що саме вони там дізнаються?

Молодший не користується інтернетом. Старша донька авжеж і активно. Але вона знає, як отримати корисну інформацію, як відрізнити правдиву інформацію від фейку, можливо, навіть краще за мене. Тому я не забороняю їй читати новини. До того ж, Діти мають знати правду. Тоді із них виростають дорослі, які не бояться правди. Це тільки так працює. Я  відповідаю на всі запитання, не намагаюся видати бажане за дійсність та прикрашати реалії. Звісно, намагаюся зробити акцент на добрі, на взаємодопомозі. Адже війна виявляє не тільки жахливі, а й прекрасні сторони людини. Коли українці або європейці діляться із біженцями всім, що мають, коли люди з усього світу їдуть до зруйнованої Бучі, щоб допомогти тамтешнім жителям, нагодувати, полагодити їхнє житло, забирають тварин, що втратили господарів – все це прояви людяності, про які дітям слід знати, щоб їх наслідувати. І розуміти – зло не тотальне. Добро переможе.

Наскільки часто чоловік радиться з Вами щодо своїх рішень? З історії ми знаємо приклади як жінок політиків, які мали на них надзвичайно сильний вплив, так і тих, де це було навпаки. Якою є Ваша роль?

Недоречне запитання. Він президент і його обов’язок - приймати рішення. Особливо у воєнний час.

Як Ви собі пояснюєте жорстокість, яку чимдалі сильніше проявляють російські військові щодо мирних жителів. Востаннє ми її спостерігали в тимчасово окупованій Бучі у вигляді сотень покинутих мертвих тіл, що лежали на узбіччях. Чому, на Вашу думку, військові це роблять? Виконують наказ?

Можливо те, що я скажу, буде жорстко, проте після кадрів, які ми побачили з Бучі, важко залишатися стриманою. Ми маємо розуміти, що це тільки початок. Я з острахом очікую, коли нам стануть відомі усі злочини, які окупанти вчиняли на нашій землі, вчиняли по відношенню до мирних та беззахисних жителів. Вже зараз отримую інформацію про жахливі наслідки окупації Бородянки. А скільки ще таких містечок у Східній та Південній Україні…  Зараз весь світ намагається розгадати причину такої нелюдяності росіян. Моя версія – це, насамперед, відображення того, як російська влада ставиться до своїх солдатів і взагалі до людей. Це суміш приниженості підлеглих і безкарності сильних. І коли такий принижений підлеглий отримує силу – він стає маніяком, мститься світові. Ця суцільна дегуманізація з боку їхнього уряду насильно переноситься на наш народ через вбивства, крадіжки та зґвалтування.

Як Ви вважаєте, на яких умовах можливе подальше співжиття з російським суспільством, з Росією?

Я не знаю.

Ми всі захоплюємося українськими жінками, які мужньо, взявши своїх дітей, вирушили у незнаний світ, щоб уберегти їх від війни. Чи здивувала Вас сила українських жінок?

Я про неї знала завжди. Основа всіх наших волонтерських організацій – це завжди були жінки. Переважна більшість наших медиків та соціальних працівників – саме жінки. І в нас вже багато жінок військових. І всі вони опинилися на передовій цієї війни.

Кожна наша жінка – це ще й окрема евакуаційна місія, бо саме вони вивозять дітей та стареньких, доки чоловіки воюють. Знаю дівчат, які за кремом під обстрілами вивозили сім’ї свої і чужі із Київщини, коли там стояли російські війська. Одна така сміливиця отримала дев’ять куль у живіт, але, на щастя, вижила. Знаю жінок, які самотужки евакуйовували дитячі будинки та притулки для тварин, приймали пологи.

Щодня я дізнаюся нові історії і вони неймовірні. Ми навіть створили спеціальний чат-бот «…Відлік 24/02…»  для персональних історій війни, бо кожна доля – це національне надбання, без сумніву.

До Чехії приїхало понад 300 тисяч біженців. Очікується, що їх може бути до 750 тисяч. Зокрема, це жінки і діти. Що б Ви хотіли їм сказати?

Залишити все і втекти з дому, з рідної землі неймовірно болісно. Можу лише уявити, як важко покинути житло, в якому дбайливо створювався затишок, роботу чи бізнес, близьких, навіть рідні звичні вулиці. Як важко забрати дитину із улюбленої школи, від друзів та хобі. Як важко поїхати у невідомість часто навіть без речей, у чому була. І як важко потім приймати допомогу людині, яка сама звикла будувати своє життя.

Та водночас я рада, що наші люди в безпеці, вдячна за те, як їм допомагають чехи. Я хочу сказати – залишайтеся у безпеці скільки потрібно. Як тільки стане можливо, ми покличемо вас додому. Ви зараз наш тил, ви зберігаєте найцінніше – сім’ю.

А що б Ви хотіли сказати чехам? 

А наших друзів чехів, окрім безумовної подяки, ще хочу попросити – допомогти українцям із адаптацією. Їм потрібен не тільки дах над головою – їм потрібне нормальне життя, зі школами, роботою і розвитком. Бо саме це і є безпека.  Напередодні війни я започаткувала проект під назвою «книжкова поличка». Він про розповсюдження українськоїкниги у світі. Я рада, що така поличка, а насправді вже великий стенд, вже запрацював у Міській бібліотеці в Празі, де українські діти можуть позичити книжечки рідною мовою. Знаю, що поступово такі полички формуються й в бібліотеках інших міст Чехії.

Проте сьогодні таких поличок вже недостатньо. У зв’язку з російською агресією понад 2 млн дітей вимушено покинули домівки та виїхали в інші країни. Понад 100 тисяч з них перебуває зараз у Чехії. Тому ми адаптували проект під нові умови, адже хочемо щоб у кожного маленького українця була книжка рідною мовою. І тут нам потрібні помічники. Я звернулася до видавництв в країнах, куди виїхало найбільше українців, з проханням допомогти надрукувати та роздати діточкам книги українською. До речі, Чехія є однією з перших країн, яка відгукнулася на мій заклик. Завдяки меценатам в рамках цього проєкту вже найближчим часом тут будуть надруковані дві українські дитячі книжки. За моєю інформацією, окремі чеські видавництва також планують підключитися до цієї ініціативи і випустити кілька україномовних або ж двомовних (українською і чеською) дитячих книжок.

Чи Ви вже знаєте, чому б Ви хотіли присвятити свої зусилля під час повоєнної відбудови України? 

Я знаю точно, що після війни у нас буде багато роботи. В нас вже багато сиріт і травмованих діток – треба створити для них найкращі умови. Щоб країна стала їхнім захисником назавжди. І, звісно, майже всі українці потребуватимуть після пережитого, психологічної допомоги.  На жаль, ми, можливо, ще не бачимо усіх проблем, які на нас очікують і які ми будемо повинні розв’язувати.

Про що Ви найбільше мрієте після того як закінчиться війна? 

Я почну не з мрії, а з переконання. Знаю, що кожен мій співвітчизник, що віддав нині своє життя, не буде забутий. Я хочу, щоб українські діти надалі дізнавалися про війну тільки зі сторінок підручників історії. Я дуже хочу, щоб кожна господиня, яка до 24 лютого обирала, які квіти висадити у себе на подвір'ї навесні, змогла це зробити якнайшвидше. І я знаю, що так і буде. Наш сонях – улюблена квітка українців - обов'язково розквітне.


Pokud jste v článku našli chybu, napište nám prosím na [email protected].